Чемпіонка цьогорічного Вімблдону Лінда Носкова поспілкувалася з журналістами перед стартом турніру WTA 1000 у Торонто
– Ліндо, вітаємо з поверненням до Канади. Менш ніж місяць тому ви здобули неймовірну перемогу на Вімблдоні. Які відчуття від повернення в Тур, початку виступів на новому покритті та своєрідного перезавантаження?
– Я дуже чекала на повернення. Звісно, останні кілька тижнів були суцільним божевіллям і хаосом, тому я рада, що тепер можу певною мірою почати все спочатку. Новий тиждень, новий турнір, нове покриття – усе змінюється одночасно, тому мені потрібно якомога швидше до цього звикнути. Але це нова можливість працювати над своїм тенісом і ставати кращою.
– Як вам дається перехід із трав’яного покриття на хард? Ви досягли великого успіху на траві, але чи вважаєте, що ваша гра також добре підходить для переходу на хардові корти?
– Я завжди любила хард. Раніше саме це покриття вважала найбільш комфортним для себе, доки не змінила свою думку на користь трави. Але з кожним разом переходити з одного покриття на інше мені стає дедалі легше. Сподіваюся, що зможу звикнути до всіх відмінностей: інших умов, інших м’ячів, іншої швидкості корту. Погода тут також досить непроста. Усе це потрібно враховувати разом, але це частина нашого життя на турнірах, тому я просто повинна з цим впоратися.
– Ви сказали, що після перемоги на Вімблдоні ваше життя стало трохи божевільним і хаотичним. Чи можете конкретніше розповісти, як воно змінилося після того, як ви стали чемпіонкою Вімблдону й турніру Grand Slam?
– Я мала зробити дуже багато речей, переважно пов’язаних із медіа, особливо в Чехії. Доводилося постійно кудись їздити й брати участь у різних заходах. Водночас мені обов’язково потрібно було знайти трохи часу й для відпочинку. Я провела кілька днів в Італії, і це було неймовірно приємно. Також побачилася зі своєю родиною. Тому цей період став поєднанням усіх божевільних справ із більш спокійними моментами.
– Тенісний календар надзвичайно насичений. Чи вистачило вам часу, щоб насолодитися цією миттю й усвідомити свій успіх? Чи довелося майже одразу повертатися до наступного турніру, тренувань і звичного робочого процесу?
– Так, я думала про це й розуміла, що повинна якомога швидше усвідомити те, що сталося. Це те, заради чого я завжди працювала, те, заради чого грала в теніс усе своє життя. Мені знадобилося кілька днів. Насправді не кілька – мабуть, близько тижня або навіть десяти днів, щоб справді все усвідомити. Можливо, я ніколи не усвідомлю цього на сто відсотків. Це одна з тих величезних подій, які просто трапляються, хоча ти не можеш до них повністю підготуватися. Це стає великим потрясінням. Але потім потрібно перезавантажитися й рухатися далі. Це не кінець світу.
– Перед третім сетом фіналу Вімблдону ви пішли до роздягальні, пройшли повз трофеї й сказали собі, що не поїдете додому з маленьким. Наскільки важливо знаходити мотивацію в будь-яких речах упродовж такого довгого сезону WTA-Туру?
– Іноді мотивацію справді можна втратити. Рік дуже довгий, ми граємо 11 місяців поспіль. Непросто постійно зберігати стовідсоткову концентрацію, особливо після великих перемог або болючих поразок. Це одна з тих речей, над якими справді потрібно працювати. Вона також є частиною тенісної кар’єри. Якщо ти не можеш знову повернутися до гри наступного тижня або на наступному турнірі, тоді виникають проблеми. Але мені здається, що від природи я завжди досить добре з цим справлялася. Мені не доводилося спеціально це тренувати, працювати над цим або витрачати додаткові години. Для мене завжди було досить легко знову перемикатися на наступне завдання.
– Переможниці Вімблдону отримують зменшену копію головного трофея. Чи знайшли ви для неї особливе місце? Припускаю, що до Торонто ви її із собою не привезли.
– Ні (сміється). Я дуже люблю свій трофей, але останнім часом його було вже достатньо. Він стоїть у моїй вітальні, на видному місці. Дивлюся на нього за кожної можливості, тож він залишається там.
– Коли ви росли, на яких тенісисток рівнялися? Кого пам’ятаєте з матчів на Вімблдоні й на кого хотіли одного дня стати схожою?
– Якщо говорити саме про Вімблдон, то насамперед пам’ятаю Петру Квітову. Мені було значно легше стежити за чеською тенісисткою, ніж за кимось іншим. Вона завжди була великим прикладом для наслідування для всіх у Чехії, для маленьких дітей, які лише починали займатися тенісом або вже грали. Для мене вона завжди була близьким і доступним прикладом. Побачити, як вона двічі виграла Вімблдон, а потім ще й самій зіграти проти неї – пережити все це завжди здавалося чимось нереальним.
– Ви згадали про необхідність перезавантажитися після такої великої перемоги, як титул на Вімблдоні. Як саме відбувається цей процес? Наскільки складно після настільки яскравих емоцій знову повернутися до змагань у новому місті, на новому турнірі та іншому покритті?
– Мені довелося сказати собі те, що я вже згадувала: це не кінець світу. Моя кар’єра не завершується на цій перемозі. Сподіваюся, вона лише починається. Виграти турнір Grand Slam – це щось неймовірне, але водночас мені лише 21 рік. Оскільки мені вдалося досягти цього так рано, це дає мені ще більшу мотивацію продовжувати рухатися вперед.
